Афганістан – наш вічний біль

Заплакало небо дощами…

Біль і туга зійшлися клином.

Свистіли кулі над Афганом,

прощається мати із сином.

15 лютого 1989 року закінчилася десятилітня ніким і нікому не оголошена трагічна війна. Але в людській пам’яті вона буде жити довго, тому що її історія написана кров’ю солдат і сльозами жінок та матерів, обелісками з жерстяними зірочками та піснями під гітару, які увірвалися в наше життя афганським вітром.

160 тисячам наших земляків судилося пройти це жорстоке випробування. 3383 з них повернулися додому в цинкових трунах, 12 тисяч залишилися інвалідами, понад 100 тисяч живуть і житимуть з невиліковними хворобами, 86 українських юнаків – у полоні, більшість з яких уже за плином часу можна вважати такими, що пропали безвісти.

Навіть зараз, на початку 21 століття, знайдено не всі відповіді на запитання, поставлені десятиліттям боїв на афганських дорогах і перевалах. Лише її величність історія зуміє з часом розставити всі крапки над «ї» цієї жахливої війни.

28 років минуло, як останній радянський солдат покинув афганську територію. Вкрилися пилом забуття місця смертельних баталій, а рани гояться ще й досі: у декого тілесні, в інших– душевні. І час від часу прокидається колишній солдат серед ночі з гулом вибухів у вухах.

Бої закінчуються, а історія вічна. Пішла в історію і 10-річна афганська війна. Але ще довго будуть турбувати нас голоси загиблих і живих – війни не закінчуються безслідно. Ті, хто вижив – то живий голос війни. Війна залишила глибокі шрами в їхніх душах, але не зламала морально.

Такий глибокий шрам залишила війна в душі нашої гості, учасниці бойових дій в Афганістані, Горбаньовой Валентини Степанівни, яка провела 4 роки у пеклі афганської війни, виконуючи свій інтернаціональний обов’язок у афганському  м.Шинданд. Зі сльозами на очах розповіла Валентина Степанівна нашим учням свою історію болю та відчаю страшної війни.

Велике спасибі за Вашу мужність і героїзм. Дякуємо, що своїм прикладом допомагаєте нам виховувати справжніх патріотів нашої України.